Сила любові. (Чудеса та небилиці задля вашої розваги;)
Водітєль Петя сидів на пеньку трохи осторонь траси, дививсь задумливим поглядом на пролітаючі повз смерічки і лисуваті гори блискучі легковики і курив косяк.
Це був вже третій. А що, поспішати було нікуди, його Рено стояло огороджене парканом, біля якого нарізали круги кремезного типу молодики, живіт в'яло урчав, нагадуючи про себе, а в небі над Карпатами світило привітне лютневе сонце. Ніби й зимове, але зовсім не таке непотрібне як над його рідним Сиктивкаром.
Петя зависав на цьому триклятому перевалі вже четверту добу і кінця краю цій непонятці видно не було. На мобільнику закінчились гроші, а жінка не заморочувалась його, Пєтіним існуванням. Єдине що рятувало його від нудьги, були радіостанції в кв-діапазоні, які несли йому в цей бандерівський край голос Родіни. Голос, треба сказати, далекий, побитий перешкодами і якийсь нереальний.
Вчора Пєтя, сидячи вовком (інші водії вже якось знайшли спільну мову з місцевими і разом з ними пили місцевий самогон і смажили на букових дровах сало, або як його тут називають солонину. Пєтя ж, був патріотом до мозку кісток і на таку зраду піти просто не міг) від нічого робити і нудьги душевної та тілесної подибав у найближче село в пошуках якої-небудь завалящої харчівні. Але надибав Оксану, дебелу невисоку молодицю, з великими цицьками і ще більшими очиськами. Дівка ця, що працювала в харчівні директором-барменом-офіціантом-власником, одразу впала в око Пєті і він бідака від цього аперкоту в душу мало не забув чого прийшов. Обід плавно перетік у вечерю, клієнтів було небагато, і Оксана звернула увагу на білявого Пєтю, який витріщався на неї як на Леніна, ніби той воскрес. Водій вантажівки забув про роботу, про полонену фуру і взагалі про все на світі.
Пєтя втиснув "на коня" (какіє жє смішниє еті біндеравци, как наш "напосошок" ізвратілі!) і замріяний почвалав до траси.
Це був вже третій. А що, поспішати було нікуди, його Рено стояло огороджене парканом, біля якого нарізали круги кремезного типу молодики, живіт в'яло урчав, нагадуючи про себе, а в небі над Карпатами світило привітне лютневе сонце. Ніби й зимове, але зовсім не таке непотрібне як над його рідним Сиктивкаром.
Петя зависав на цьому триклятому перевалі вже четверту добу і кінця краю цій непонятці видно не було. На мобільнику закінчились гроші, а жінка не заморочувалась його, Пєтіним існуванням. Єдине що рятувало його від нудьги, були радіостанції в кв-діапазоні, які несли йому в цей бандерівський край голос Родіни. Голос, треба сказати, далекий, побитий перешкодами і якийсь нереальний.
Вчора Пєтя, сидячи вовком (інші водії вже якось знайшли спільну мову з місцевими і разом з ними пили місцевий самогон і смажили на букових дровах сало, або як його тут називають солонину. Пєтя ж, був патріотом до мозку кісток і на таку зраду піти просто не міг) від нічого робити і нудьги душевної та тілесної подибав у найближче село в пошуках якої-небудь завалящої харчівні. Але надибав Оксану, дебелу невисоку молодицю, з великими цицьками і ще більшими очиськами. Дівка ця, що працювала в харчівні директором-барменом-офіціантом-власником, одразу впала в око Пєті і він бідака від цього аперкоту в душу мало не забув чого прийшов. Обід плавно перетік у вечерю, клієнтів було небагато, і Оксана звернула увагу на білявого Пєтю, який витріщався на неї як на Леніна, ніби той воскрес. Водій вантажівки забув про роботу, про полонену фуру і взагалі про все на світі.
Пєтя втиснув "на коня" (какіє жє смішниє еті біндеравци, как наш "напосошок" ізвратілі!) і замріяний почвалав до траси.
Сьогодні він прокинувсь рано, дивно, але гарному настрої і знов побіг в ту харчівню в селі. Оксана зустріла його посмішкою і жартома кинула, що якби їй попавсь такий чоловік, що бігтиме до неї і в лють, і в спеку, то вона неодмінно б вийшла занього заміж. Пєтя аж отетерів. Поснідав мовчки і знов повернувсь до машини.
Підняв водійське крісло, добув з-під нього потаємну скриньку, набив папіроску і поринув у небо.
Звідкись здалеку через плутанину стільникових мереж дружинин голос приніс новину, що вона подає на розлучення і більше нічого спільного з Пєтєю мати не хоче. Ця звістка примусила Пєтю повторити процедуру з водійським кріслом. "Ай, пофіг, другую найду, нормальную, а не такую злу стєрву, шо любить тільки дєньгі і свою плоскую сраку."
"Ех, какой всьо же благодатний край, - думав Пєтя, втягуючи в легені масла канабісу, - і йолочкі красівиє, і бандерівці еті хоть і сєрдітиє з віду, но хлопци нє злиє, ми б на іх мєстє всє фури уже б к єбєніматєрі сажглі, а еті нічо, наших водкой поят. Бесплатна!"
Кв-хвилі монотонно бурмотіли, що Родіна розпочала безпрецендентну кампанію по бомбардуванню якихось терористів за тисячі кілометрів від неї, Родіни тобто. "Хе-хе, шо ж ви піздітє-то столько, заибали уже пиздєть, кагда ви всє пєрєдохнітє?" - похнюплено усміхнувсь Пєтя і потягнувся знов до скриньки з казками.
Водітєль Петя сидів на пеньку трохи осторонь траси, дививсь задумливим поглядом на пролітаючі повз смерічки і лисуваті гори блискучі легковики. Робити було нічого, блокада тривала і водітєль грузовіка дививсь в далечінь, що мерехтіла в серпанку.
"Сонце какоє красівоє. Какой воздух."
- Е, дядьку, давай, збирай бесаги, тай іди домів помалу, усьо, кониць блокаді, наші ся штось договорили, казали вас одпущати, - розірвала Пєтіну ідилію бандерівська голова в балаклаві.
Пєтя подивсь на Рено, на полонину, на смирічок ген розмай, на сонце над Карпатами і сказав:
- А знаєтє што, хлопци, забірайтє машину, остаюсь я.
Бандерівська голова балаклаві заніміла з подиву і мовчки пропустила Пєтю, який посунув у село вже добре знаною стежкою.
- Так вот, Оксана, прішол я, как ви говорілі, готов я в жару і стужу, вихадітє за мєня замуж! - випалив з порогу Пєтя.
Оксана впустила тарелю з борщем на підлогу харчівні і сердито кинула:
- Йой, но але м би ти мацкаль!
Пєтя рвонув з голови засмальцьованого каптура і ляпнув ним об підлогу.
- Слава Україні! - рявкнув він.
******
Нись наша новинка бере інтервью у Петра, жителя нашого села, што щи до недавна був мацкальом, але типирь познав нірвану при помощі Оксани і став нашим челядником.
- Добрий день, Петя.
- Я вам не Пєтя, я Петро пак Іванович.
- Ніхуя собі, і як вам туй?
- Ви ся йобнули? А як може бути дома? Найліпше у світі!
- А які плани на будущой?
- Но тадь што, самі знаєте, што у нас в горах роботи мало, то буду може іти на зароботки, кажуть є ядна, де давуть фалаток земли і два раба.
- Но най помагат вам Бог, а што ви можете уповісти нашим читачам?
- Слава Україні!
Підняв водійське крісло, добув з-під нього потаємну скриньку, набив папіроску і поринув у небо.
Звідкись здалеку через плутанину стільникових мереж дружинин голос приніс новину, що вона подає на розлучення і більше нічого спільного з Пєтєю мати не хоче. Ця звістка примусила Пєтю повторити процедуру з водійським кріслом. "Ай, пофіг, другую найду, нормальную, а не такую злу стєрву, шо любить тільки дєньгі і свою плоскую сраку."
"Ех, какой всьо же благодатний край, - думав Пєтя, втягуючи в легені масла канабісу, - і йолочкі красівиє, і бандерівці еті хоть і сєрдітиє з віду, но хлопци нє злиє, ми б на іх мєстє всє фури уже б к єбєніматєрі сажглі, а еті нічо, наших водкой поят. Бесплатна!"
Кв-хвилі монотонно бурмотіли, що Родіна розпочала безпрецендентну кампанію по бомбардуванню якихось терористів за тисячі кілометрів від неї, Родіни тобто. "Хе-хе, шо ж ви піздітє-то столько, заибали уже пиздєть, кагда ви всє пєрєдохнітє?" - похнюплено усміхнувсь Пєтя і потягнувся знов до скриньки з казками.
Водітєль Петя сидів на пеньку трохи осторонь траси, дививсь задумливим поглядом на пролітаючі повз смерічки і лисуваті гори блискучі легковики. Робити було нічого, блокада тривала і водітєль грузовіка дививсь в далечінь, що мерехтіла в серпанку.
"Сонце какоє красівоє. Какой воздух."
- Е, дядьку, давай, збирай бесаги, тай іди домів помалу, усьо, кониць блокаді, наші ся штось договорили, казали вас одпущати, - розірвала Пєтіну ідилію бандерівська голова в балаклаві.
Пєтя подивсь на Рено, на полонину, на смирічок ген розмай, на сонце над Карпатами і сказав:
- А знаєтє што, хлопци, забірайтє машину, остаюсь я.
Бандерівська голова балаклаві заніміла з подиву і мовчки пропустила Пєтю, який посунув у село вже добре знаною стежкою.
- Так вот, Оксана, прішол я, как ви говорілі, готов я в жару і стужу, вихадітє за мєня замуж! - випалив з порогу Пєтя.
Оксана впустила тарелю з борщем на підлогу харчівні і сердито кинула:
- Йой, но але м би ти мацкаль!
Пєтя рвонув з голови засмальцьованого каптура і ляпнув ним об підлогу.
- Слава Україні! - рявкнув він.
******
Нись наша новинка бере інтервью у Петра, жителя нашого села, што щи до недавна був мацкальом, але типирь познав нірвану при помощі Оксани і став нашим челядником.
- Добрий день, Петя.
- Я вам не Пєтя, я Петро пак Іванович.
- Ніхуя собі, і як вам туй?
- Ви ся йобнули? А як може бути дома? Найліпше у світі!
- А які плани на будущой?
- Но тадь што, самі знаєте, што у нас в горах роботи мало, то буду може іти на зароботки, кажуть є ядна, де давуть фалаток земли і два раба.
- Но най помагат вам Бог, а што ви можете уповісти нашим читачам?
- Слава Україні!
