28 квітня 1943 року у Львові німецька окупаційна влада оголосила про створення дивізії  СС «Галичина», яка мала складатися переважно з українців-галичан, як колишніх громадян Австро-Угорської імперії. 

14-та гренадерська дивізія військ СС «Галичина» (нім. 14 Division Grenadiere der Waffen-SS «Galizien») — підрозділ у складі військ Ваффен-СС Німеччини, що існував у 1943–1945 і був укомплектований з українців переважно греко-католицького віросповідання, фактично виключно галичан. З 19 квітня 1945 переукомплектований підрозділ отримав новий статус і нову назву — 1-ша Українська Дивізія Української Національної Армії». 
Українська Дивізія вже на початку 1944 включилася в бойові дії в північно-західній частині Галичини і Холмщини. Вперше повноцінно у військових діях була залучена в бою під Бродами в липні 1944-го, де була розгромлена переважаючими силами московсько-радянського війська. Пізніше була переформована німцями і перекинута в європейські країни для боротьби з комуністичним промосковським підпіллям. Під кінець Другої світової війни багато вояків СС «Галичина» перейшли на бік європейських національних рухів-опору окупації. Не зважаючи на пропаганду московсько-радянського режиму, СС «Галичина» ніколи не засуджувалась міжнародним трибуналом як «злочинна організація», а також не зафіксованого жодного факту участі українських дивізійників у військових злочинах. Оскільки вона була частиною німецької армії, вона так само як і українські воїни (підрозділи) в московсько-радянського війська, в українському законодавстві не відносяться до борців за Незалежність України. В той же час на різницю від ветеранів Другої світової війни в лавах московсько-радянського війська, не мають визнаного ветеранського статусу в Україні. Проте на еміграції воїни Дивізії СС «Галичина» належать до українського комбатанського руху. Останній Президент УНР в екзилі Микола Плав'юк за дорученням ОУН в березні 1945 теж зголосився у ряди 2-ї дивізії Української національної армії, яка була створена на основі СС «Галичина». 
У березні 1943 губернатор Дистрикту «Галичина» бригадефюрер СС Отто Вехтер, який прихильно ставився до українського національного руху, налагодив співробітництво з Українським Центральним Комітетом (Українські Представники, провідник д-р Володимир Кубійович) і попросив дозвіл на формування поліційного полку «Галичина». Генріх Гіммлер підтримав ініціативу Вехтера і запропонував у подальшому розгорнути полк у дивізію. Створену у Львові для цієї мети Військову Управу очолив галицький німець Альфред Бізанц, колишній полковник Української Галицької Армії (УГА), людина, досить знана в Західній Україні. Але насправді повноваження Управи були мінімальні, навіть ті поради, котрі вона давала німцям, вони залишали без уваги.
У переговорах з д-ром Отто Вехтером представники української сторони наполягали на виконанні таких вимог: 
- Дивізія повинна бути українською у складі німецької армії (а не німецькою, складеною з українців), що повинно знайти відображення у назві, зовнішніх відзнаках і в командному складі;
- Дивізія має формуватися у складі Вермахту, оскільки частини «Waffen-SS» не мали духовної опіки над військовослужбовцями, а це мало велике значення для українських вояків;
- Моторизація дивізії до такого ступеня, щоби вона мала всі види зброї, включаючи танки;
- Дивізію в цілому та її окремі частини не можуть використовувати проти власного народу.
Виконали лише невелику частину цих вимог. За рішенням Гіммлера, дивізія не мала права мати назву «українська»; щоб не пропагувати ідею незалежності України, вона повинна зватися «галицькою» і складатися з жителів тієї країни, яка раніше належала Австрії, тобто з «австрійських галичан», а не з українців. Сучасний державний герб України — «тризуб» — був тільки на прапорі дивізії, а основною відзнакою дивізії став «галицький лев». Всі командні пости від батальйону і вище тимчасово передавалися до рук німців.
Вступаючи до лав німецьких збройних сил, українці розраховували на те, що там отримають військову підготовку і зброю, необхідні для реалізації національної ідеї шляхом боротьби за самостійну соборну Україну. Так склалася ситуація, що одні українці вступали до лав Української повстанської армії (УПА), а інші — до дивізії СС «Галичина».
«Багато дивізійників робили саме такий вибір, тому що не бачили перспективи в УПА. У них не було ні достатньої зброї, ні відповідної військової підготовки. Партизанський рух потребував підтримки якоїсь країни. А такої допомоги в УПА не було. Так думали не лише ми, так було і в Прибалтиці. Історія як для українців, так і для прибалтів, воюючих у СС «Вікінг», була дуже схожою, але закінчилася по-різному. Країни Балтики, зокрема Естонія і Латвія, визнали свої дивізії СС ще на початку 90-х минулого століття і прирівняли у правах до ветеранів. Ветеран обстоював не тільки необхідність надання такого статусу галицьким дивізійникам у сучасній Україні, а й консенсусу в суспільстві з цього приводу. Підтвердженням сказаного може бути й той факт, що французи примирилися з німцями, то чому ж ми не можемо примирити «українців з українцями» — зі спогадів С. Мовчана.
Українську дивізію СС «Галичина» було створено 28 квітня 1943 після того, як німецькі війська зазнали поразки у Сталінградській битві. Набір добровольців розпочався у травні. Для проведення цієї акції був організований окремий комітет із колишніх старшин УГА під назвою «Військова Управа», головою якої став Альфред Бізанц, галицький німець, колишній полковник УГА, а секретарем — сотник УГА Осип Навроцький.
18 липня 1943 у Львові відбувся парад рекрутів до дивізії СС Галичина. На ньому виступив з промовою губернатор Галичини доктор Вехтер. Цивільне населення прощалося з добровольцями. Після параду добровольці поїхали потягом на вишкіл.
Командиром дивізії було призначено бригадефюрера СС Вальтера Шиммана, якого змінив 20 листопада 1943 бригадефюрер СС Фріц Фрайтаг, колишній офіцер таємної поліції, пізніше командував полком у єдиній дивізії поліції на фронті. Фрайтаг був дуже честолюбною людиною, підозріло ставився до своїх колег і за своїм характером взагалі мало підходив для керування дивізією. Дивізія увійшла до складу «Waffen-SS» разом з іншими національними формуваннями, але для неї було зроблено виняток і «Галичина», єдина з усіх різнонаціональних дивізій СС, отримала опіку католицьких, а потім і православних священиків. Сформована дивізія була як напівмеханізована, але не як «Panzergrenadierdivision». Обіцянку використовувати українців тільки на східному фронті також не до кінця виконано. Українська сторона погодилася на всі ці обмеження, вважаючи їх тимчасовими і такими, що будуть зняті після того, як дивізія покаже себе у боях.
Набір добровольців проводився у травні-червні тільки серед українців, що проживали на території нинішніх Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей. Пізніше в дивізію вступали представники інших регіонів, наприклад, т. зв. Волинський легіон, і навіть полонені «червоноармійці», тобто українці котрі раніше насильно мобілізовані до московсько-радянського війська.
На 18 червня 1943 у Дивізію добровільно записалося 84 тис. добровольців, 52 тис. з яких пройшли медкомісію, але у дивізію зараховано тільки 13 тисяч. Після комісування тих, що захворіли, та тих, що отримали «бронь», чисельність майбутньої дивізії становила 11,5 тис. осіб, і у листопаді 1943 додатково призвано ще 6 тис., так що в навчальні табори відправили 17 200 осіб. Після наближення фронту, тобто московсько-радянських окупантів злочини у 1939-1941 ще добре пам’ятали галичани, бажаючих записатися до дивізії стало набагато більше. Тому, що молоді залишалося або бути насильно мобілізованим до московсько-радянської окупаційної «Червоної Армії», або «йти до лісу». Тому із добровольців сформували ще п'ять поліційних батальйонів.
Мотивацію вояків, які зголосилися вступити до цього формування можна охарактеризувати цитатою одного із бійців: «Я воював не за німців. Ми боролися за незалежну Україну. Знаючи, що таке СРСР, навіть у думках не хотів, щоб червона наволоч топтала рідну землю…» — пояснював Степан Мовчан причину вступу до дивізії. Належність до німецьких збройних сил зовсім не означала, що дивізійники поділяли ідеологію націонал-соціалізму. Як правило, це були українські патріоти, які вбачали в дивізії ядро майбутньої української армії. Їхній світогляд і цінності визначалися ще й тим, що вони були здебільшого віруючими людьми, у дивізії були свої капелани (по одному в кожному полку), які опікувалися релігійними потребами військовиків. Чого не було в окупаційному московсько-радянському війську, де панувала людиноненависницька тоталітарна марксистська, комуністична ідеологія. 
За словами С. Мовчана, добровольців добре харчували, втікати ніхто не збирався. Атмосфера між військовими була доброзичливою, щотижня вони отримували платню в розмірі 10 марок. Це була невелика, та все ж підтримка в ті скрутні часи.
17 червня 1943 колишні офіцери та підофіцери першими відправилися на перепідготовку: піхотинці — в Лешани, артилеристи — на полігон в Бенешов у Чехії, піхотні артилеристи — в Бреслау-Лісса в Сілезії. 18 червня транспорт відправився також у Брно і на польський військовий полігон «Гайделягер» біля Дембиці, куди через два тижні доставили вже обмундированих рекрутів із Брно. За статутом, дивізія мала складатися із 480 офіцерів, 2587 підофіцерів і 11 622 стрільців, разом — 14 689 осіб. На 20 вересня реально дивізія складалася з 261 офіцера, 673 підофіцерів і 11 967 стрільців, разом — 12 901 осіб. Після закінчення рекрутської перепідготовки і прийняття присяги в Гайделягері найздібніших рядових скерували до підстаршинських шкіл. Відчувалася нестача українських командних кадрів, тому дивізійний штаб домігся дозволу вислати в офіцерські школи кількасот молодих кандидатів, що не мали бойового досвіду, необхідного в таких випадках. У травні 1944 відібрані поїхали на курси до Чехії. Всі, що пройшли перепідготовку, дістали відповідні звання, що не завжди відповідали тим, які вони мали в інших арміях. Найвище звання майора отримали: командир дивізіону важкої артилерії артполку Микола Палієнко і Євген Побігущий — командир 29-го піхотного полку.
Військовий вишкіл проходив у одному з навчально-тренувальних таборів у австрійському Тіролі (муштра, вправи зі зброєю, марш удень і вночі). 
Найменшою тактичною одиницею дивізії був курінь (батальйон), який складався з трьох піхотних і однієї важкої сотні, нумерованих 1-4, 5-8, 9-12, з яких важкі — № 4, 8, 12. Рота (сотня) включала три взводи (чоти) і одне гранатометне відділення (рій). Кожна чота складалася з трьох роїв (1 підстаршина, 9 стрільців). Кожен рій мав на озброєнні кулемет «LMG42», снайперську гвинтівку, один пристрій на гвинтівку для стрільби малими протитанковими гранатами і ракетницю. Ройовий командир був озброєний автоматом. У сотні було 148 осіб. У другому складі дивізії (після боїв під Бродами) гранатометного відділення не було, мало було кулеметів. Важка сотня мала три кулеметні взводи і відділення 80 мм гранатометів, нараховувала 230 стрільців. 13-та сотня піхотної артилерії складалася з 4-х чот — 3 по дві гармати 75 мм і четверта важка з двома 150 мм гарматами. Транспортувалися важкі гармати за допомогою тягачів. 
На початку лютого 1944 в Гайделягері сформували бойову групу, яка трьома ешелонами виїхала до України і включилася в бойові дії в північно-західній частині Галичини і Холмщини, а через місяць повернулася до дивізії, яку на той час вже перевели до Нойгаммеру для завершальної частини формування. У травні 1944 р. дивізію відвідав Г. Гіммлер, який тоді вперше назвав добровольців не галичанами, а українцями. Гіммлер залишився дуже задоволеним бойовою підготовкою дивізії, і у промові закликав «кріпити у боях дружбу українського та німецького персоналу дивізії».
28 червня 1944 за наказом командувача групою «Північна Україна» генерал-фельдмаршала Вальтера Моделя дивізію ввели до складу 13-го корпусу 4-ї танкової армії, яка тримала оборону 160-км відтинку фронту біля м. Бродів. Дивізія «Галичина» зайняла другу (запасну) лінію оборони фронту довжиною 36 км.
На фронт Дивізія примаршувала в неповному складі й увійшла в бойові дії на фронтовому відтинку під Бродами, маючи понад 11.000 вояків. Водночас 8.000 українців (з пізніших наборів до Дивізії, головно першої половини 1944) були ще у вишкільних таборах, а більше 1.000 вже вишколених вояків — у старшинських школах.
13 липня 1944 московсько-радянське командування силами «1-го Українського фронту» почало Львівсько-Сандомирську операцію, метою якої було оточення німецьких військ у Галичині, взяття Львова, і вихід на лінію Вісла-Сян. У результаті наступу московсько-радянських військ маршала Конєва 18 липня 13-й корпус попав у оточення, а «Галичина» була кинута на різні відтинки для ліквідації небезпечного становища. Після жорстоких боїв під Бродами 22 липня 13-й корпус припинив існування, а залишки «Галичини» (близько 1000 осіб) на чолі з генералом Фрайтагом прорвалися із оточення і почали пробиватися у Закарпаття.
В тяжких боях під Бродами Українська Дивізія втратила понад 70 % вояцтва — бл. 8.000 вояків: 4.000 загиблими й полоненими, 1.000 — важко пораненими. З оточення змогли вийти близько трьох тисяч військових, які відступали за маршрутом Старий Самбір — Стрий — Ужгород — Середнє (село між Ужгородом і Мукачевим).
У селі Середнє зібралося близько 1500 бійців (разом із технічною сотнею та запасним куренем, які не попали в оточення) і після короткого відпочинку група повернулася до Нойгамера. Там до неї приєдналося ще 1500 осіб, вцілілих під Бродами, і навчально-запасний полк у кількості 8000 осіб і 5 поліційних батальйонів.
До 3.000 дивізійників, не маючи змоги вирватись з ворожого оточення, перейшли до УПА.
5 вересня 1944 вийшов наказ про нове формування дивізії. До 31 грудня дивізія мала бути готовою до бойових дій.
На цей час політична ситуація навколо дивізії докорінним чином змінилася. 17 жовтня 1944 Гіммлер дозволив змінити назву дивізії на 14. Waffen-Grenadier-Division der SS (Ukrainische Nr.1).
28 вересня командування СС наказало перемістити дивізію до Словаччини для охорони від партизанів району біля м. Жилини, де дивізія продовжила переформування. У Словаччині місцеве населення, неприязне до комуністів, добре ставилося до дивізії. Бійці дивізії навіть взяли під свій захист словацьких робітників, яких тероризували комуністичні партизани. 26 січня 1945 дивізію перекинуто до Югославії, де вона воювала з партизанами комуніста Тіто.
Пізніше дивізію перевели до Австрії, де вона брала участь у боях біля замку Гляйхенбер. Бій закінчився перемогою дивізії, і двох українців було нагороджено Залізними Хрестами 1-го класу: це поручники Володимир Козак і Остап Чучкевич. Володимир Козак 15 квітня 1945 на чолі свого підрозділу зняв блокаду замку Гляйхенбер, а Остап Чучкевич 6 і 8 квітня 1945 очолив вдалі контратаки «галичан», у ході яких вдалося відбити колишні бойові позиції. 
Наприкінці 1944 німці запропонували українцям створити Український Національний Комітет (УНК) як представника українського народу. Але при цьому німці наполягали на тому, щоб УНК був складовою частиною російського «Комітету Визволення Народів Росії», який очолювався генералом Власовим, від чого українці відмовилися.
12 березня 1945 німецький уряд визнав УНК на чолі з генералом Павлом Шандруком єдиним представником українського народу з правом організації Української Національної Армії (УНА). Командуючий УНА 15 березня був призначений Павло Шандрук, начальником штабу — генерал Аркадій Валійський, а 17 березня стало початком формування УНА.
До складу регулярних частин УНА мали увійти: — дивізія «Галичина», котра з 19 квітня 1945 дістала назву «1-ша Українська Дивізія УНА» (1 УД УНА); — всі українські добровільні формування, що входили до складу різних німецьких частин і з 1943 мали назву «Українське Визвольне Військо» (УВВ); — добровольці з числа військовополонених українців і цивільних робітників у Німеччині; — батареї протиповітряної оборони, сформовані з української молоді. 7 квітня 1945, коли московсько-радянська армія вже захопила східні передмістя Берліна, генерал Шандрук виїхав у 1-шу УД, яка перебувала на фронті в районі Фельдбаха, й прибув туди 18 квітня. Він представив штабу майбутнього нового командира дивізії, а поки що — начальника штабу, генерала Михайла Крата.
25 квітня частини дивізії були приведені до присяги на вірність Україні. 7 травня, дізнавшись про неминучу капітуляцію Німеччини о 1-й годині ночі 9 травня, генерал Шандрук наказав дивізії відійти з лінії фронту не пізніш як 8 травня і форсованим маршем перейти за річку Муру в зону окупації західних військ. Дивізійні сапери налагодили міст через ріку, яким скористалася не тільки дивізія, а й німецькі та угорські частини на відступі. Московсько-радянські війська в районі Юденбурга танковим ударом розсікли дивізію на дві частини. Попри те, основна частина дивізії опинилася в англійській окупаційній зоні в районі Тамсвега, а командування УНА і меншу частину 1-ї УД інтернували американці в Радштадті.
Англійці перемістили близько 12 тис. осіб зі складу дивізії «Галичина» в табір для інтернованих в м. Шпиталь, а звідти — до Італії, де вони перебували в таборах у Белларії, а з листопада 1945 по травень 1947 — в Ріміні. Перебуваючи в Реміні, дивізійники демонстрували свій патріотизм, збираючись щодня на процедуру підняття державного прапора. У травні-червні 1947 всі українці, за винятком 1052 осіб, що виявили бажання повернутися до СРСР, і 176, що перейшли у 2-й польський корпус генерала Андерса, були перевезені до Англії. Там їх розмістили у таборах військовополонених, де залучили до сільськогосподарських робіт. Цілковите звільнення настало наприкінці 1948. Колишні вояки дивізії після звільнення роз'їхалися по всьому світу — у США, Канаду, Австралію, Аргентину.
На відміну від інших підрозділів, сформованих з колишніх «радянських» громадян, військовослужбовці «Галичини» не були видані московсько-радянському уряду, що деякі історики пояснюють впливом Ватикану. 
Після закінчення Другої світової війни, протягом років лунали звинувачення у скоєнні воєнних злочинів вояками дивізії, зокрема проти поляків та євреїв. На вимогу Фонду Візенталя та деяких членів парламенту Канади в 1986 створили урядову комісію, відому як Комісія Дешена. Вона мала розслідувати факти переховування воєнних злочинців у Канаді, серед них також і колишніх вояків дивізії. Після вивчення архівних матеріалів і допиту свідків комісія у своєму офіційному рішенні від 1987 визнала, що: 
- Не існувало доказів скоєння злочинів Дивізією «Галичина»,
- Членство в дивізії не могло бути підставою для судового переслідування в Канаді,
- Не існувало підстав для позбавлення громадянства чи переслідування ветеранів дивізії в Канаді.
Нюрнберзький процес, який тривав з 20 листопада 1945 до 1 жовтня 1946 та розглядав військові злочини нацистів, також не знайшов доказів скоєння нею військових злочинів. Згадки про неї немає в обвинувальному акті і жоден вояк «Галичини» засуджений не був. 
1949 в американській окупаційній зоні Німеччини з'явилася Асоціація колишніх членів дивізії «Галичина», яка з часом стала «Братством колишніх військовослужбовців першої української дивізії Української національної армії». Штаб-квартира об'єднання спочатку була в Мюнхені (де також діяли штаб-квартира ОУН (б) і ініційованого ним же Антибільшовицького Блоку Народів), після чого в 1950-х вона перемістилася в Нью-Йорк (США), а в 1960-х остаточно до Торонто (Канада). «Братство» мало свої представництва в місцях компактного розселення персоналу колишньої дивізії — Німеччині, Канаді, США, Аргентині та Австралії. У Великій Британії колишні дивізійники заснували окрему організацію, відому як «Колишні українські комбатанти в Великої Британії».
З 1950 по 1974 рік у Мюнхені вийшло 140 номерів журналу «Вести Братства колишніх військовослужбовців 1-ї Української дивізії УНА». В США з 1961 виходили «Вісті Комбатанта». Архіви відділення «Братства» у США доступні в Університеті Міннесоти. 
В Івано-Франківську є вулиця Української Дивізії, а у Тернополі - Вояків дивізії «Галичина».
За рішенням депутатів Львіської міської ради від 20 березня 2013 з 1 квітня близько 15 ветеранів дивізії, які проживають у Львові, вперше в історії України отримали від міста доплату до пенсії у розмірі тисячу гривень. На державному рівні ветерани СС «Галичина» в Україні не визнані, на різницю від країн Балтики де вояки подібних підрозділів мають статус ветеранів Другої світової війни.